До 1944 року союзники вже освоїлися з японською тактикою спорудження потужних укріплених бункерів, щоб затримати настання супротивника не тільки на островах Тихого океану, а й у війні на суші в Південно-Східній Азії. Єдиним ефективним засобом проти цих укріплень була важка артилерія, застосована зблизька. Але японці не завжди споруджували свої бункери в таких місцях, доступних для важких знарядь супротивника, застосування ракет могло вирішити це завдання.Так виникла програма під кодовим позначенням LILO.
LILO вистрілювалася з малої дистанції із найпростішого пускового пристрою. До двигуна №7 Mk 1 кріпилася фугасна боєголовка з масою заряду 17,8 кг або 35,5 кг. Пускове пристрій міг переноситися на вогневу позицію однією людиною, а другий у рюкзаку ніс ракету. Після прибуття місце ракета вставлялася спереду в трубу; кут піднесення регулювався задніми опорними лапами, а наведення здійснювалося через зовнішній приціл.Пускалася ракета електрично, від стандартної батареї напругою 3,4В. LILO були здатні входити в землю на глибину 3,05 м, пробиваючи також зроблений з колод настил, що було достатньо для руйнування будь-якого японського бункера. Але основною проблемою залишалося влучення в ціль. Так, щоб потрапити в точкову мету з відстані 45-50 м з ймовірністю 95%, потрібно було випустити п’ять ракет. Це може здатися марнотратством, але набагато складніше було б доставляти на місце важкі знаряддя.
З тією метою ракети ближнього радіусу дії використовували і американці. Їхній пусковий пристрій М12 стріляло 114-мм ракетою приблизно так само, як ЛІЛО. Але в перших моделях труби були пластмасовими та після пострілу викидалися. Така система виявилася надто дорогою навіть для економіки США, тому в новій моделі М12Е1 пускові труби з магнієвого сплаву використовувалися багаторазово. Такі пристрої було задіяно під час останніх боїв на Окінаві.
Тактико-технічні характеристики
LILO з 9,53-кr боєголовкою
Тактико-технічні характеристики
LILO з 27,2-кr боєголовкою
