Система протиповітряної оборони Вермахту у роки минулої війни представляла найсильнішу проблему для нашої та союзницької авіації. Проте поразка німецько-фашистської армії у 1942-1943 роках. загострило проблему надійного захисту її сухопутних військ від повітряного супротивника. Особливо тривожне становище склалося Східному фронті. Нарощування зусиль радянських штурмових ударів призводило до чутливих втрат у живій силі та техніці німецьких сухопутних військ.Зенітна артилерія Німеччини не могла гідно протистояти збільшеній майстерності авіації антигітлерівської коаліції. Так, для поразки одного літака потрібно близько 600 снарядів середнього калібру та кілька тисяч малокаліберних снарядів. Незважаючи на те, що до середини 1944 р. в частинах військової ППО Німеччини знаходилося 20106 зенітних знарядь калібру 20-37 мм, крім десятків тисяч зенітних кулеметів, Вермахт продовжував зазнавати великих втрат.Використовуючи високий науковий потенціал військової промисловості та враховуючи критичну ситуацію в галузі ППО, що склалася на фронті, 1943 р. німецькі конструктори почали гарячково створювати численні зразки «чудо-зброї», здатної врятувати рейх. Особлива увага приділялася розробці переносних пускових пристроїв для стрільби ракетами малого калібру літаками-штурмовиками.З п’яти аналогічних проектів у реальних виробах втілився тільки “Lyuftfaust”-“Повітряний кулак” фірми “Хуго Шнайдер А. Г.” (ХАСАГ) із міста Лейпцига. Інженери цього підприємства вперше створили цілком працездатний зенітний комплекс для знищення цілей, що низько летять.
До вересня 1944 р. розроблявся чотириствольний варіант «Lyuftfaust-А» під 20-мм оперовані некеровані ракети. Їхній запуск здійснювався вишибними зарядами димного пороху. Вони ж діяли маршові двигуни ракетних снарядів. Двигун з’єднувався з бойовою частиною, що складалася з осколково-запального заряду вагою 90 грам. До плюсів такого принципу запуску належала збільшена дальність польоту ракети.Однак результати перших випробувань не задовольнили замовника: потужність залпу виявилася недостатньою, а коротка (250 мм) ракета з невеликими стабілізаторами сильно нишпорила і швидко відхилялася від заданого напрямку, пусковий пристрій із чотирьох напрямних не створював необхідної щільності вогню. Незабаром з’явилася нова модель Lyuftfaust-B. Замість зв’язки паралельних стволів (варіант А) труби-напрямні розташували по колу. Для посилення залпу їхню кількість довели до дев’яти.Довжину напрямних збільшили до 1500 мм. Пуск ракет проводився із уповільненням. Спочатку п’ять ракет, а через 0.1 секунди решта чотирьох. Для цього застосовувався пусковий електрогенератор від реактивної протитанкової рушниці “Офенрор”. Завдяки розділеному запуску ракети рухалися до мети, не надаючи одна на одну дії розжареними газами двигунів. Влучність нової зброї підвищили за рахунок стабілізації реактивних снарядів у польоті.Подібно до снаряда, випущеного з нарізної гармати, ракета розкручувалась до 26000 оборотів за хвилину за рахунок відведення частини реактивного струменя на чотири фарфорових сопла, розташованих у хвості під кутом 45 градусів до осі. Виграш у влучності (на видаленні 500 м ракети потрапляли в діаметр 60 м), обернувся зменшенням дальності: ракета, що розганялася до 250 м/с (900 км/год), летіла всього на 500 м.Для швидкості перезаряджання було розроблено трубчастий магазин дев’ять ракет, який пристиковувався до передній частині пускового пристрою. Магазин носився солдатом у спеціальній циліндричній закупорці на погонному ремені, що надівається через плече. Випробування почалися листопаді 1944 р. Незважаючи на низькі бойові можливості «Люфтфауста-Б», відділ артилерійсько-технічного постачання вермахту побачив у ньому панацею проти штурмовиків і пікірувальників.Ще до закінчення випробувань було замовлено 10000 пускових пристроїв та понад 4000000 реактивних снарядів до них. Це рішення диктувалося обстановкою на фронті, яка погіршувалась буквально з кожним днем.
У березні-квітні 1945 р. фірма «Х. Шнайдер А. Г.» випустила 100 Lyuftfaust-B, 80 з яких надійшли на озброєння спеціальної зенітної команди, спрямованої на західний фронт. Досі не виявлено достовірних свідчень про застосування цієї зброї на фронті. Безперечно, з «Повітряного кулака» не вийшло «чудо-зброї» і в бою він, швидше за все, не побував. Однак народження наприкінці війни ще одного виду зброї піхоти – ПЗРК відкрило нову сторінку в історії озброєння.Необхідно віддати належне передбаченню німецьких учених і конструкторів, і в першу чергу Генріху Лангвайлеру, чиї ідеї індивідуальної зброї ППО для боротьби з літаками, що низько летять, набагато випередили свій час.
