Наприкінці Другої світової війни нацистська Німеччина зробила спробу створити новий флот німецьких підводних човнів. Тип ХХІ міг стати революційним.Звичайні німецькі підводні човни, по суті, являли собою не стільки підводні носії зброї, скільки здатні до тимчасового занурення апарати: вони були змушені якомога більше часу перебувати в надводному становищі, так як їхня швидкість під водою була невелика, менша, ніж у старих торгових суден, які вони прагнули топити.
Човни типу XXI були швидше під водою, ніж на поверхні, і справді могли відірватися від багатьох бойових кораблів, що полювали на них. Побудовані надто пізно і, найчастіше, з надзвичайно поганою якістю, вони не вплинули на хід і результат війни. Однак на союзників велике враження справили їх потенційні бойові можливості: ряд флотів взяв на озброєння трофейні човни, а елементи їхньої конструкції були впроваджені на багатьох повоєнних типах підводних човнів.
ВМС США розробили та реалізували проект GUPPI (Greate Underwate Propulsive Power – збільшена потужність підводного ходу) – програму модернізації, в ході якої на існуючих підводних човнах встановлювалися акумуляторні батареї більшої ємності (за рахунок чотирьох торпед бойового комплекту, деяких цистерн і льоху боєприпасів), замінювалися огорожі бойових рубок та носових частин легких корпусів на нові обтічні форми та демонтувалися артилерійські гармати.Хоча на прототипах серії «Гаппі I» – підводних човнах ВМС США «Одекс» та «Помодон» – пристрої РДП були відсутні, на всіх наступних човнах вони встановлювалися. На ви пробуваннях «Помодон» показала швидкість підводного ходу 18,2 уз. Обтічні обводи корпусу давали істотні переваги: човнам типу «Гаппі II» вимагалося всього близько 44 відсотків потужності стандартного ескадренного підводного човна для забезпечення швидкості підводного ходу 10 уз. У 1947 р.було схвалено рішення провести модернізацію 12 човнів за програмою «Гаппі II», а 1951 р. було затверджено модернізацію 12 човнів на кшталт «Гаппі 1А» (включаючи дві одиниці для ВМС Нідерландів), а також переобладнання 16 човнів за програмою «фліт снокел» , відповідно до якої корпуси човнів залишалися колишніми, а огородження рубок замінювалося на розроблені за програмою «Гаппі» з пристроями РДП.До цього часу значення човнів як навчальних для відпрацювання завдань ПЛО знизилося за рахунок зростання їх значення як ударних підводних човнів із звичайною силовою установкою.Оснащені пристроями РДП, ескадрені підводні човни відрізнялися своїми скошеними носовими частинами, тоді як у човнів типу «Гаппі» вони були округлими: під водою вони не могли давати хід понад 10 уз, тому під РДП їхня швидкість ходу становила 6,5 уз. (В порівнянні з 7,5 і 9,5 уз відповідно у човнів типу «Гаппі IА» і «Гаппі II»).
Ще 16 ескадрених підводних човнів 1952 р. було модернізовано за програмою типу «Гаппі IIA». Вони були оснащені вдосконаленою гідроакустикою, для чого один головний двигун був переміщений для перевстановлення допоміжних механізмів далі від приймально-випромінюючої системи ГАС. Два човни використовувалися як підводні цілі, але легко могли бути знову доведені до стандартів типу «Гаппі IIA».
У рамках програми FRAM (Fleet Rehabilitation and Modernization – модернізація та переобладнання кораблів) дев’ять човнів типу «Гаппі II» було перебудовано та доведено до стандартів типу «Гаппі III» з подовженим на 3,05 м (10 футів) корпусом для розміщення командно-дальномірного поста з довшою бойовою рубкою, а також з новою системою управління стрільбою протичовновими торпедами «Астор» (Мк 45) з ядерними зарядами.Човни, крім того, отримали нові огородження бойових рубок, виготовлені із застосуванням пластмаси, такі ж, як на атомних підводних човнах. У 1960-ті роки. американські верфі переобладнали низку ескадрених підводних човнів (включаючи кілька вже переданих закордонним флотам) за пізнім проектом «Фліт снокел» з новими огорожами бойових рубок. Модернізовані за програмою «Гаппі» човни передавалися багатьом дружнім країнам.