Напередодні Другої світової війни австралійська армія мала на озброєнні всією 18 бронеавтомобілів вітчизняного виробництва, і коли в 1941 році уряд прийняв рішення про формування австралійських танкових дивізій виникла необхідність у легкому бронеавтомобілі, який міг би виконувати розвідувальні функції.Але розраховувати на поставки відповідних машин від англо-американських союзників не доводилося, оскільки вони ледве справлялися з постачанням бронетанкової техніки власної армії, тому австралійцям довелося розробляти бронеавтомобіль власними силами намагаючись використовувати при цьому максимально більшу кількість автомобільних вузлів і агрегатів місцевого виробництва.
Новий австралійський легкий розвідувальний бронеавтомобіль отримав назву «Дінго», але, крім назви, не мав нічого спільного з однойменною англійською розвідувальною бронемашиною фірми «Даймлер». Для бронеавтомобіля «Дінго» було обрано шасі повнопривідної (4×4) комерційної вантажівки «Форд» F30 з укороченою до 2194 мм колісною базою.Наприкінці 1941 року перший прототип виїхав із складального цеху заводу фірми «Форд мотор» у Джилонгу і був негайно відправлений на полігон для випробування, в ході яких комісія виявила ряд недоліків найсерйознішими з яких була недостатня вентиляція бойового відділення та слабка передня вісь.Вона залишалася головним болем конструкторів протягом усього періоду серійного виробництва бронемашини, незважаючи на вжиті заходи щодо її посилення — наварювання сталевих пластин на осі всередині поворотних кулаків.
З лютого 1942 року розгорнулося серійне виробництво бронемашин «Дінго», і до кінця 1943 року було випущено 244 бронеавтомобілі цього типу.У ході серійного виробництва в початкову конструкцію бронемашини постійно вносилися деякі зміни до бронекапоту двигуна, були приварені додаткові ручки, в захисному кожусі повітряного фільтра з’явилися дренажні отвори, змінилися бронювання радіатора і форма кронштейнів антен, для зручності водія важіль перемикання Нарешті напівкруглі крила замінили багатогранні зварені з плоских сталевих пластин.У процесі експлуатації спливли й інші проблеми з «Дінго», наприклад, відсутність регулювання сидіння водія по висоті, через що деякі водії скаржилися на поганий огляд їхнього робочого місця. Повністю закритий корпус бронемашини зварювався із плоских листів сталевої броні, які встановлювалися на бортах вертикально, а на кормі та в носовій частині машини з раціональними кутами нахилу. Товщина лобового та кормового бронювання становила 30 мм., бортового – 10 мм.Таке бронювання забезпечувало захист від вогню стрілецької зброї, а також від уламків малокаліберних снарядів та мін.
Праворуч у невеликій рубці, що служила одночасно відділенням управління та бойовим відділенням, сидів водій бронемашини, ліворуч від нього розташовувався стрілець-радист. Огляд їм забезпечували два прямокутні вікна у лобовому листі корпусу. У бойовому положенні вікна закривалися бронекришками з оглядовими щілинами, обладнаними триплексами, при цьому поле зору значно звужувалося.Праворуч від лівого вікна була амбразура для 7,7-мм кулемета «Брен», обладнана як і лобові вікна, бронекришкою, яка відкидалася вправо. Ще одне вузьке вікно з бронекришкою було передбачено у задній стінці рубки. Воно забезпечувало огляд водію під час руху заднім ходом і водночас служило для доступу до кришок заливних горловин паливних баків Праворуч і ліворуч від цього вікна знаходилися кронштейни для кріплення антени.У кормовій частині «Дінго» розташовувалися два паливні баки ємністю по 95 літрів, причому бакам була надана така форма, щоб вони збожеволіли під сильно скошеною задньою стінкою корпусу.
Для входу та виходу екіпажу з машини служили двері в бортах корпусу. Крім того, у даху рубки був прямокутний люк розміром 990×406 мм, який використовувався для спостереження та подачі сигналів, а також для аварійного виходу з машини. Конструкція люка була досить незвичайною зсуву назад, кришка люка йшла всередину машини під задню стінку корпусу, частина якої представляла з бій знімну панель, що полегшувала доступ до паливних баків для їх обслуговування та ремонту.Шанцевий інструмент покривний брезент, маскувальна мережа та інше спорядження кріпилися зовні на корпусі та задніх крилах бронеавтомобіля.
У передній частині корпусу в моторному відділенні встановлювався восьмициліндровий карбюраторний двигун рідинного охолодження з бічним розташуванням клапанів «Форд» V-8, що розвивав потужність 69,8 кВт (95 л. с.) при 3000 об/хв. що дозволяло 4,57-тонній бронемашині рухатися дорогами з твердим покриттям з максимальною швидкістю 80 км/год.З двигуном взаємодіяла трансмісія до складу якої входили чотиришвидкісна коробка передач (чотири швидкості вперед та одна назад) з напіввідцентровим однодисковим зчепленням сухого типу, роздавальна коробка та гідравлічні гальма. У повнопривідній (4×4) ходовій частині з підвіскою на листових напівеліптичних ресорах використовувалися колеса з барабанами типу роз’ємного розміром 6,0-16 і шини розміром 10,5-16.Готовими машинами укомплектовувалися зв’язкові та розвідувальні підрозділи незадовго перед тим сформованих австралійських танкових дивізій. Однак бронемашини цього типу виявилися не потрібними на тихоокеанському театрі військових дій і швидко набули статусу застарілих. Їх відправили до навчальних центрів і до кінця війни використовували для підготовки особового складу.
Тактико-технічні характеристики легкого бронеавтомобіля «Дінго»
