Роботи зі створення переносного зенітного ракетного комплексу (ПЗРК) Стріла-2 почалися відповідно до Постанови РМ СРСР від 25 серпня 1960 про проведення робіт з комплексу Стріла. До цього часу надійшла обмежена інформація про те, що в США ще в 1958 році почалася розробка ЗРК, що носиться, з ракетою, обладнаною пасивною тепловою головкою самонаведення.Більше того, наприкінці 50-х років по американському телебаченню було показано стрілянину ракетою по повітряній цілі з пускової труби з плеча стрільця. Цей факт свідчив про реальну можливість створення зенітної ракетної зброї. Як відомо, така зброя у США була створена у 1965 році під назвою Ред Ай.
Урядова постанова досить широко ставило завдання створення легкого ЗРК Стріла, що зумовило можливість розробки надалі двох істотно різних варіантів – самохідного Стріла-1 та переносного Стріла-2.Головним розробником комплексу Стріла-2 (9К32), що складається з пускової труби з джерелом живлення, ЗУР 9М32 і пускового пристрою, було призначено спеціальне конструкторське бюро СКБ ДКОТ – єдине з ряду запитаних КБ, які погодилися взятися за розробку переносного комплексу.
Найважливішим елементом ЗУР переносного комплексу була теплова головка самонаведення (ТГСН), розробка якої була доручена ОКБ-357 Ленінградського раднаргоспу (надалі воно увійшло до складу Ленінградського оптико-механічного об’єднання – ЛОМО). Головним конструктором головки став Піккель, якого згодом змінив О.А. Артамонів. У розробці теплової ДБН взяв участь колектив співробітників Державного оптичного інституту (ГОІ), очолюваний Г.А.Горячкіним.На той час теплові ДСП вже використовувалися у вітчизняній ракетній техніці – в авіаційних самонавідних ракетах класу повітря-повітря К-13 та К-8МТ. Застосована у ракеті 9М32 система управління була теоретично обґрунтована професором Військово-повітряної інженерної академії ім. Н.Є. Жуковського А.А. Красовським. Основною труднощами у розробці теплової ГСН для ЗУР 9М32 було створення пристрою гіростабілізації (координатора головки) з малими масо-габаритними характеристиками.Як стало відомо, американські фахівці в процесі розробки теплової ГСН для ЗРК Ред Ай знайшли оригінальне рішення щодо суміщення параболічного дзеркала головки з силовим гіроприводом на основі триступеневого гіроскопа, що дозволяло позбутися гіроплатформи, що використовується в великогабаритних ракетах, і двоканального управління, зокрема, в авіаційних ракетах класу повітря-повітря і перейти до одноканального управління за допомогою вказаного невеликого гіроскопа.Але реалізація цієї ідеї викликала багато сумнівів, зокрема, у ЦКЛ Геофізика, через недостатньо досконалу елементну базу, що використовується на той час у вітчизняних гіростабілізованих ДСП. Проте розробники комплексу 9К32 зуміли подолати всі проблеми. Було створено теплову ГСН масою не більше 1,2 кг у необхідних для ракети габаритах. Наведення ЗУР проводилося методом пропорційної навігації, який вимагає від ракети великих поперечних навантажень.Складною була і завдання створення рухових установок ракети. Старт ЗУР мав здійснюватися з пускової труби з плеча стрільця-зенітника з положень стоячи, з коліна, з окопа і навіть під час перебування заднього зрізу пускової труби у питній воді. Комплекс мав також дозволяти пускати ЗУР з люків об’єктів бронетехніки, що рухаються зі швидкістю до 20 км/год. Потрібно було виключити поразку стрільця-зенітника струменем продуктів згоряння двигуна.Вихід був знайдений у реалізації схеми із запуском маршового двигуна ЗУР на безпечній для стрілки відстані (з використанням спеціально розробленої піротехнічної затримки) після вильоту ЗУР з пускової труби. Викид ЗУР з труби досягався задіянням заряду, що викидає, повністю згоряє в пусковій трубі.
Складним завданням було забезпечення тривалості роботи маршового заряду двигуна, порівнянної з польотним часом ракети. Дуже легка ЗУР із притупленим обтічником теплової ГСН швидко гальмувалась після закінчення роботи двигуна. З урахуванням вимог щодо високої маневреності ЗУР при наведенні на мету пасивна ділянка її польоту могла використовуватися тільки в мінімальній мірі. Для зниження аеродинамічного опору ракету виконали у великому подовженні та малому діаметрі – 76 мм.При існуючих швидкостях горіння палива необхідна тривалість роботи (порядку 10-15 с) багаторазово перевищувала максимально досяжну для традиційних шашок з центральним каналом і малим склепінням горіння, але, з іншого боку, була в кілька разів менша за безканальний заряд палива з горінням по плоскому торцю. . Після тривалого відпрацювання вдалося створити заряд сумішевого палива зі збільшеною поверхнею горіння за рахунок кратерної форми торця.Необхідна швидкість горіння (до 40 мм/с) досягалася за рахунок армування заряду металевими дротиками для прискореного прогріву внутрішніх шарів палива, що забезпечує їх швидке займання. Для зниження маси аеродинамічних кермів і кермових машинок вперше в Радянському Союзі була успішно застосована одноканальна система управління ЗУР, що самонаводиться.Аеродинамічні керма на виконаній за схемою качка ЗУР були встановлені тільки в одній площині, а тривимірне керування досягалося обертанням ракети за відповідного перетворення сигналів від теплової ГСН до кермів. Для розміщення ЗУР у пусковій трубі малого діаметра керма утоплювалися в корпус ракети, а 4 пір’я стабілізатора укладалися в просторі за зрізом сопла. При старті керма та стабілізатори розкривалися пружинними пристроями.Малогабаритна ЗУР оснащувалась легкою бойовою частиною (1,17 кг), здатною завдати суттєвої шкоди меті тільки при прямому влученні. При використанні теплової ГСН з малою чутливістю ракета наводилася в наздоганяння, так що найбільш ймовірним випадком ставав підхід до мети з малими кутами до її поверхні. При зіткненні відбувалося швидке руйнування ракети.У цих умовах для ефективного ураження мети у підривному пристрої ЗУР вперше був використаний імпульсний високочутливий магнітоелектричний регенератор, у схемі якого застосовувалися напівпровідниковий підсилювач та реактивні контакти, що забезпечують своєчасну дію при ударі по міцних перешкод.
Стріла-1 із пусковим контейнером
Стріла-1 на самохідній установці
